Едвард Лукас попереджає: Росія – це загроза цивілізованому світові!

Побудова держави — найвищий вияв людської творчої сили. Ніщо не захоплює так, як боротьба духовних гігантів, чиї умовна плоть і характер сформовані на основі домовленостей індивідів. Книга Едварда Лукаса «Нова холодна війна» про те, як країни стають іграшками політиків та бізнесу, коли сенс боротьби та нібито стратегічних маневрів полягає в захисті або побільшенні могутності тої чи тої політико-територіальної організації, залишаючи лише для демагогії проблему служби держави людині.

Ця публіцистична праця практично присвячена дружині британського журналіста, Кристині, а змістовно — протистоянню Європи та Росії. Можливо, цим жестом автор хоче показати рівність державницьких та суто людських питань або ж це звичайний романтичний, обґрунтований вдячністю вияв.

Назва українськомовного видання дещо відрізняється від першоджерела. «The New Cold War and how to win it», що дослівно перекладається як «Нова холодна війна і як її виграти», перетворилось у «Нову холодну війну. Як Кремль загрожує і Росії, і Заходу. Україна стала сімнадцятою, чиєю державною мовою перекладена робота Едварда Лукаса. Порівняно зі світовими проектами, три тисячі примірників — небагато, проте й цього достатньо, щоб допомогти розгубленій через міждержавні баталії читацькій аудиторії зорієнтуватись у сучасних геополітичних колізіях.

Отже, «Холодна війна. Як Кремль загрожує і Росії, і Заходу». Видання, окрім дев’яти розділів, наповнюють карта, дві передмови, вступ, примітки, подяки, покажчик та зміст. Це, так би мовити, озброєння сприяє поступовому введенню в текст, виконуючи функцію окулярів у 3D-кінотеатрі.

Майбутнє для Європи намальоване позитивними сірими відтінками, як свідчить карта «Газова дилема Європи». Запланована Росією та Європою побудова газогонів, що певною мірою конкурують, повторюють один одного, негативно вплине на економіку країн-транзитерів з радянським обладнанням, зокрема України. Згодом Едвард Лукас спростовує думку щодо ясності обставин, рішучості та готовності сторін реалізувати «блакитні проекти». «Кремль прагне не дати Європі диверсифікувати свої джерела постачання енергії, зокрема газу… Він прагне придбати «кінцеві активи» — структури розподілу та газосховища — в західних країнах. І хоче використати ті активи для здійснення політичного тиску».

Все, як не крути, зводиться до політичного тиску. Про нього в різних формах, виявах та сферах йдеться й у більшості розділів книги. Норман Дейвіс у передмові називає російських урядовців неперевершеними майстрами політичних словесних ігор, «і мало хто з західних лідерів здатний конкурувати з ними». «… розважливий аналіз випурхнув у вікно» — ще одна риса сучасної геополітики. Автор «Холодної війни», здається, чатував з іншого боку скляно-пластикової конструкції — його публіцистика будується на «розважливому».

Можливо, бруд не так відразливий, якщо він під мікроскопом. Тоді приладів, ймовірно, використано чимало, адже нечесна гра — улюблене правило для державотворців і минулого, і теперішнього на внутрішній і на міжнародній арені. За 20 років Росія пройшла крізь анархію до «суверенної демократії», а Захід так і не зміг вилікуватись від «валютозалежності».

Фальсифікації, маніпуляція засобами масової інформації, хаотичний розподіл багатств та влади, перевищення повноважень місцевими лідерами в регіонах та республіках Росії за президентства Бориса Єльцина стали щільною нафтовою плямою на чистих, озерних сподіваннях демократично налаштованих суб’єктів. Ситуацію змінив Володимир Путін: найбільша країна світу стала сильною, прагматичною, привабливою для інвестицій. Махінації для стимулювання рейтингу, державне хірургічне втручання в ринкову систему, юридичні та фізичні переслідування олігархів, засобів масової інформації та іноземного бізнесу стали прийнятними і для росіян, і для нібито демократичної Європи.

У книжці, крім аргументованої критики та послідовної інтерпретації фактів, сильний психологічний елемент, зумовлений близькою тематикою та динамікою тексту. Країни, недостатньо сильні для протистояння з євразійським велетнем, залишаються передмістям захищеного замку — ЄС. Його байдужість та егоїстична прагматичність сприяє агресивним політичним та економічним «набігам» на Східну Європу та Прибалтику.

Едвард Лукас проводить десяток паралелей, одна з них засуджує зневагу інтересів східноєвропейських держав у 1930-ті та сьогодні: «Якщо Німеччина, Америка і Франція не можуть дійти згоди, як захистити Грузію, Молдову чи будь-яку іншу країну, якій тепер загрожує Кремль, тоді їхні шанси ненабагато кращі, ніж шанси Чехо-Словаччини наприкінці 1930-х років». Виходить, що ця публіцистика повна драматизму, який, як родовище Штокмана у Баренцовому морі, чекає на глибоке занурення.

Останній розділ книги присвячений виграшу холодної війни, його зумовленості тадоконечності. Лише підніжжям, тунелем, дорогою до цієї теми було все попередньо написане. Творив свою книгу Едвард Лукас англійською і звертався передусім до європейців, до скомпрометованого, осліпленого Заходу, що «вірить у міжнародне право та обов’язок вільних країн усюди сприяти загальним правам людини». «Ці ідеї тепер надщерблені й зів’ялі, заплямовані компромісами, пошуками найкоротшого шляху і лицемірством, надто породженою катастрофічною «війною з тероризмом». Але вони реальні. Не довівши, що ми віримо у свої вартості, ми не здатні захищатися від підривної діяльності та корупції, які підточують наші цитаделі економічної і політичної влади. І не маємо ані найменшого шансу переконати самих росіян, що авторитарний, ксенофобський і викривлений варіант капіталізму, який насаджують їхні керівники, — не нова цивілізація, а глухий кут».

Українськомовний варіант бестселера відповідає британським традиціям книговидання. Зокрема, такому враженню сприяють 43 сторінки приміток, де автор подає масу фактів, що деталізують та розширюють основний текст. Завдяки вагомій роботі редакторів над детальним предметним покажчиком, «Холодна війна» — це ще й корисний довідник з геополітики. Велика ймовірність того, що систематизованість матеріалу на папері відповідно закарбується в пам’яті. Покажчик, починаючись терактом 11 вересня 2001 року та закінчуючись абревіацією «WWW» («World without the West» — «світ без Заходу»), робить для цього значний внесок.

Отож, повертаючись до питання про зміну назви, мету, ідея книжки — закликати Європу до вірності ідеалам, а нас — до розуміння того, «як Кремль загрожує і Росії, і Заходу» та можливих наслідків цієї «нової холодної війни».

Юрко Нечипоренко